"В Прип’ять туди і назад, історія сталкерів Свина, Негідника і Берізки".
Щоденники сталкера.
День 1
Нарешті сталось... Ми сидимо біля колючки на давно закинутій патрульній дорозі. За найближчою діркою – вже Зона. Цікаво, що місцеві настільки доброзичливі, що самі вказали, де стоїть патруль і сказали як краще дойти до "кордону". Швидко переодягаємся, пакуєм речі по пакетах, З собою – ні «цивіли», ні якихось зайвих речей. Взагалі, споряга мінімальна, так... хавка, дозиметр, ножі, шматки карімату, доброзичливо обізвані «піджопниками», мінімальний теплий одяг, ну і аптечка, звісно, про всяк випадок. Речі вирішили запакувати в нашвидкоруч змайстрований схрон і присипати хвоєю. Обережно пролазим через сітку, всередині якесь доволі дивне відчуття, але менше з тим. Швидко пробігаємо відкриті місця, забігаєм в ліс і тут же натикаємся на череп кабана. Ікло відламуєм як перший трофей і ідем далі. Ще 300 метрів – видніє асфальтована дорога. Акуратно підходимо, виглядаємо, чи бува нема ніяких авто. Ще троха рухаємось вздовж дороги лісом, справа якась незрозуміла купа, доволі велика, а прямо перед нами дерево без кори з добрячими слідами кігтів... Мабуть, все-таки будем іти по дорозі! Йдем вздовж узбіччя, проходим просіку метрів так 30-40 завширшки з ЛЕП, ще 20 хв ходу і ми вже в Р. Перебігаєм дорогу, заходим в саме село. Все розвалене, покинуте, змішані відчуття. Не віриться якось, що це все просто було покинуте, а потім успішно розкрадене. Вирішили перекусити, нарвали місцевих яблук, які абсолютно не фонили і мали дуже приємний смак. Продовжуємо екскурсію селом, і тут – якісь голоси метрів за 30 від нас за кущами, щось активно обговорюють і гупають якимось металом, ми зразу «по педалях», відбігли... ніби не помітили.
Треба зайти на відстійник техніки, першу "атракцію" на маршруті. Дійшли майже впритул до КПП на вїзді в відстійник, людей не видно, забігли в ліс, пройшли вздовж відстійника метрів 400, рюкзаки скинули в якусь яму. щоб не заважали, самі через колючку повзком за техніку. Це ж ціленапрямлено родраконювали... нема ні двигунів, взагалі нічого, тіки корпуси. БРДМ, БТР, ЗІЛи, все що завгодно, швидко перебіжками підсуваємось до Мі-8 – здоровенна машина звісно, один гвинт метрів 5 мабуть – а всередині навіть обшивка обдерта, всі панелі порозворочувані, а в кулементій ленті патрони повидавлювані...
Вирішили більше часу на це звалище не тратити, виповзли, як і вповзли, підібрали речі, побігли далі. десь далеко чути якусь здорову машину, мабуть той-таки ЗІЛ з КПП на звалищі. Ще трохи проходимо по дорозі в сторону півночі і звертаємо в ліс, проходим лісом метрів мабуть 100, по дорозі в районі видимості пролітає якась «Лада», щастя, що ми не на дорозі і вона нас не помітила. Йдем лісом десь півтора години, виходим на поле... поле... поле... канави...поле... канави ми перестрибували, деякі обходили по бетонних містках.
А річку так і не видно, згодом іти стає просто сумно через безкінечність канав і поля, зліва від нас якась основна канава, періодично величезні запори металеві, ідем вздовж неї, раптом вона повертає різко ще лівіше, на другому березі видніє здорове болото, добре, що ми тудою не пхались... Проходим ще трохи далі, і тут наршеті сталось,річка, доволі неглибоко, на березі купа слідів, в тому числі ведмежих, роздіваємось до голяса, речі тримаємо над головою, пхнем через річку, максимум води – по ребра, на другому березі повліьно обсихаєм на сонці, їмо, поповнюм запас води, вирішили покупатись... Природа – просто шик... дико, тихо, нічого, нікого і просто шикарна річка. Сієста...
Зібрали речі і швидко рухнули далі... Дуже швидко, бо вже вечоріло, навколо якісь хащі, дістали ліхтарики, азимут – на північ. Вискочили на просіку під невеликою ЛЕП, по дорозі круто іти, правда вже ніч… Потім – поле якесь, ішли від річки години дві мабуть, і тут, нарешті, якісь хати в кущах обабіч дороги. Вирішили, що це вже, мабуть, К., власне пункт ночівлі, але треба було дійти до траси, щоб якось самим впевнитись. Є траса, ідем по ній, мабуть туди, куди треба, таке враження, що жителі просто спати пішли і того вікна не світяться... вийшли на якесь перехрестя, автостанція – мабуть К., трохи походили подивились на довколишні хати, вирішили ставати на нічліг. Забились в найближчу хати з соломою на стриху, перекусили консерву, випили по гарячій кружці, звареній на пальнику зі спиртових таблеток, і нарешті – благодатний сон, під час якого у мене ледве не відмерзли ноги, бо в нас крім одягу на собі – лише їжа, всяке дрібне барахло потрібне та й по всьому.
День 2
Ранок, година 8, повільно наминаєм консерву, п'єм воду з У.. Кльова вода, смачна, як в Карпатах з джерела. Одягаємся, по дорозі недалеко від хати шмигають якісь машини... Не все тут вже так і дико? Вилізли тихо з хати, почали бродити по К.. По трасі періодично щось проїжджає. Село здоровецьке, знову напихаємся яблуками і на цей раз ще й виноградом, все дико смачне і знову ж таки ніякого фону. Вертаємся до "нічліжки", шастаєм по навколишніх хатах; як і в Р., все розкрадено, тільки самі хати ціліші значно... Виходим майже на трасу, в нашу сторону повертає якась фура, швидко влітаєм в кущі, в вухах трохи гупає, дихання пришвидшене, повні кишені винограду... Фура проїжджає мимо, а ось і перший досвід під назвою "машина!". Потім весь час від одного цього слова в кущі влітаємо в долі секунди. Вернулись в хату, вже видно, треба іти на антени. Коротка довідка - РЛС "Дуга", відома як "Русский Дятел" – лінія загоризонтального визначення пуску ракет з коплексом антен висотою біля 120 метрів і великим військовим містечком. Речі ховаємо в хаті, де ночували; берем один рюкзак, воду, перекус, карту, компас і побігли – антени видно здалеку, за спиною видніє пожежна вишка... таке враження, що хтось прямо за нами чатує з неї, але ні... пусто. Ідем, заходим в ліс, знов колючка і напис: «прохід суворо заборонено» і величезна дірка. Пролазим. Вже півтора години блукаєм лісом – щось підставляє нас азимутальний рух – нарешті, якісь дороги найшли. Якісь дивні будівлі, стрільбище з купою гільз 7.62, вилажу на будівлю по дереву збоку, бо сходи обвалились; антени за метрів 20 в лісі. Підходим до них, ідем вздовж паркана. Корпус протипіхотної міни заставив нас задуматись, проте не зупинив, якась заросла дорога, розвалені ворота... нежве справді нікому ці антени вже не треба? Залазим всередину – якісь дерева, кущі, антени все ближче, ближче... Ось і вони, махіна –здуріти можна, підходим ближче, плани лазити по військовій базі зникають зразу з появою корпусу припаркованої «ниви» за приміщеннями неподалік, швидко вертаємся, ніби не засікли... що ж то таке має бути?
Вертаємся назад дуже швидко – на шляху якісь незрозумілі будівлі в лісі, очисна станція і трасформаторна мабуть, від неї бетонна дорога, ідем по ній, і виходим на ВНЗ "Круг" (допоміжна структура при антенах, працювали з короткохвильовими частотами). Велика одноповерхова розвалена будівля, купа антен навколо в ідеальному кругу, сама будівля горіла, бомбосховище і підвали підтоплені десь по коліно. Всередині пусто, тільки корпуси від ЕОМ (такі перші компютери здоровеннкі) валяються всюди. Знов ліс, за хвилин 20 знов колючка, але не те саме місце, в хід пішли кусачки, за 30 секунд вилазим через саморобну дірку, вертаємся в село. Ще мабуть на пожежну вишку треба заскочити, ідем, в ніс не дуєм, і тут знову силует вже іншої Ниви, прямо біля пожежної вишки; розвертаємось на180 і «на педалі», назад в хату... Сидимо, галдимо, їмо, п'ємо, тут прямо біля хати хлопають дверки, чи не тої таки «Ниви». 30 хвилин в повній тиші, ніби нікого, мабуть проїжджали і сцяти виходили... холєра, але ми вдало висадились, шо нас ледве не попалили, але пронесло. Після цього ми ніде не галділи. Вечоріє, я пишу записи в цей щоденник, хлопці перепаковують спорягу на завтра, виходити будем в 5 ранку, тому ідем спати ще в 10, мостимся, на цей раз загортаєм ноги в все, що можна і все одно вночі мучить дубак... сон.
День 3
Десь пищить тихенько будильник. Пролупляю очі, темно ще, 5 ранку. Швикдо встаєм, не їмо, так попили тільки, вдіваємся, виходимо. В темпі пробігаєм через вишку, машини не видно, людей теж, значить, приїжджають; виходимо на поле, туман такий, що ніц не видно, прем, як грейдери – напряму. Справа щось фиркнуло, так нарвано фиркнуло. Спочатку шугнулись, думали, що кабани. тут раптом знов фиркає і декілька тіней вирулює з туману. Холєра ясна, це ж коні Пржевальського, цілий табун, далі в тумані видно ще з добрий десяток, який оббігає нас колом, от це реально круто, от чого не очікував – то не очікував. Ідем далі. ідем, ідем, ідем, якимись стежечками, просіками, стеками, знов просіками, напряму через ліс чітко по азимуту на північ прем... прем... Поснідали мінмально – далі прем, почались буреломи... сказитись можна, таке враження, що весь ліс рандомно повалили на землю і втикнули нові дерева, після третьої години буреломів мені вже було фігово від цієї колодної стрибанини. Привал, я роздивляюсь знайденй ріг оленя, здоровецький такий, Берізка сидить на берізці видивляється куди іти, вже видно труби охолоджувача, вже недалеко, якісь озера видно, круто, словом. 30 хвилин ходу – і вискочили на ті озера з невеликими кар’єрами біля них. Вода ніби не фонить, поповнили запас, очистили воду марганцовкою, посиділи... Треба іти, взяли азимут на труби (потім ми вже зрозуміли, що це була сама груба наша помилка), чешем через галявину, фонить в районі 200мкР, мабуть в лісі буде менше, забігаєм в ліс - 300 мкР, та холєра біжимо хвилин 40 наступна галявина - 500-800 мкр, починаєтсья істерика, біжимо на лінію електропередач, яке веде напряму на станцію і тут БАЦ - канава, метрів 5 шириною, і хз скільки глибиною, біжу вздовж канави в надії на хоч якусь переправу; за 10 хв бігу бачу колоду, тонку і над самою водою, підбігаю, хочу стати ногою – відламується десь метр, пофіг, стрибаю, в повітрі опираюсь руками на колоду і майже по самі помідори в воді на руках пересуваюсь на інший берег, два бійці беруть приклад. вискакуємо, біжимо, чую вигук: "Вітаю пацани, 1200!" раптом робиться пофіг, повільно ідем, заходим під ЛЕП, фон різко падає, бачу на дозиметрі вже більш звичних 60-70 мкР, нарешті привал.
Сиділи сохли години три, мабуть; говорили, ржали, їли, відпочивали після переходу через Ліс. Мабуть, пора іти далі. Проходимо буквально пів-кілометра, як вже чути трасу, машини що-20 хв шмигають, видно охолоджувач,здоровий такий. Що ж, будемо чекати ночі, поки пересмтануть гасати, знов валяємся, години 4 валяємся. нарешті стемніло, все ідеально підганяєтсья і упаковується; чешем. виходимо на трасу, руху ніякого, людей теж, ідем в напрямку Прип’яті. Тихо так все, ні звуку, здалеку видніє світло КПП, спускаємся з дороги переходимо колійний насип, і спокійно проскакуєм КПП, та сама історія з наступним КПП. Виходим до знаку «ПРИП’ЯТЬ», блискає фарами якась фура, збігаєм в кювет, фура проїхала, тихо вилазим, на трасі на Прип’ять КПП, з 4 прожекторами, собаку видно здалеку, холєра далі по дорозі вздовж, ще один аналогічний поворот, з аналогічним КПП, тільки вже без знаку. Піднімаємся на якийсь горб, внизу теж КПП, вже майже вирішив ломатись в обхід через ліс, але перед тим треба спуститись з горба – спускаємся прямо на колію. Колію?!! Так, це колія на Я., з якого безперешкодно можна зарулити в Прип’ять, вже спокійно ідем по колії, ніч, темрява. Зліва бачимо перший потяг, майже цілий, справа ще один, величезна станція забита потягами, трохи поіржавілими, якісь споруди, за ними нагло гарчить шось здорове, собака якась мабуть, витягли ножі, приготувались до хз чого, собака нагло гарчить і доволі близько, але виходити не наважується, плюєм на неї, валим далі. Ше хвилин 40 і вискакуємна рятівну дорогу в Прип’ять. Ідем по трасі, ідем – закинуте КПП, робоча підстанція – класно і правильно ідем, маєм вийти точно на Курчатова. Раптом чую від Негідника: "Йолки-палки, це ж вже Прип’ять!" Обертаю голову, за деревами, які я вважав ще лісом, видніється будинок, з другого боку – теж, мозок виносить, всередині щось заклинює, не можу передати ці враження, просто нема таких слів... повільно ідем через місто, прямо до Л. 1, найвищого будинку, заламуємся. піднімаємся на останній поверх: дах, мертве нічне місто, далеко світиться станція, невеликі вогники КПП зі сходу і суцільна темрява на захід і північ. Чорні діри вікон, зарослі вулиці відбирають дар мови. Спускаємся на 16 поверх, випадкова квартира, в ній розміщаємся, їмо консерви. В голові не вкладається пережите і побачене, вже 4 ночі, а я досі не можу заснути, стою біля вікна, дивлюсь на місто, навіть голосно говорити нереально, чомусь виходить тільки пошепки... Але сон бере своє, я вирубаюсь на 3 години.
4 день
Рано так, а вже щось гуде, якісь «камази» зарулюють в Припять через головну площу з боку нашого входу, що за нафіг? Менше з тим, консерва, вода, виходимо. Швиденько пробігаєм через головну площу, забігаєм в якийсь будинок, робим схрон зайвих на тепер речей і вперед – на екскурсію по місту. Спершу старий КБО, там пусто, все розкрадене, як і в решті будинків. Ідем на причал, на причалі все заросле, Прип’ять майже не фонить, в районі 28 мкР. кінотеатр «Прометей», в здоровенному залі навіть крісла покрали, все обдерте... якось це все унило, по вулицях раз по раз то «камази» шмигають, то «Ниви» якісь.
Кущами-стежками виходим до «чортового колеса», здорове воно, якесь таке, мрачнякове, давить на мізки, і машинки ці електричні, кілька фоток і ідем далі. Новий КБО, все аналогічно розкрадене і розвалене... взагалі нічого немає, якісь нещасні залишки людської жадібності валяються... Якось сумно це все, ідем в школу... Ззовні взагалі – недобудована будівля, менше з тим, ідем всередину, все розкрадене, купою валяються ящики з протигазами старого зразка, зовсім маленькі, дитячі... якось воно... дико це все. Класи пусті, тількив одному ще стоять парти, на столі Гьоте, щось по-німецьки... актовий зал розвалений, повільно ростуть сталактити і сталагміти, старе піаніно з зрізаними струнами, дикуни... Гнітюче це все дуже; оглядаючи деякі будинки і споруди, за пів-дня обходимо все цікаве і навіть нема що тут написати, бо всюди те саме – все розкрадене, все розвалене... Ідем на «Юпітер», здоровий завод, дивно, але якийсь менше розкрадений, купа приладів валяється, барахла всякого, оббігаєм все, але нічого нового, в одному з складів купа повних балонів Радез-М, для дезактивації радіоактивних речовин. Вогнегасники розміром з банку лаку для волосся, фоткаєм ці "скарби", ідем далі. Забираєм речі, влаштовуємся в парку на привал, їмо, раптом – за метрів 20 десь в будинку якісь голоси, підриваємся, відбігаєм метрів 100 до «Прометея», забігаєм за ріг, сидимо без звуку. Не наближаються: не почули... От і добре. Їмо вже нормально. Збираємся. Пора додому.
Кущами пробираємся до центральної площі, посеред неї стоїть стілець... його там раніше не було… – що за йоли-пали? Пофіг. Далі кущами до Л. 1, раптом звук авто, завалюємся в ті ж кущі, лежимо, вжавшись писками в землю, прямо за метри 2 від нас по дорозі проїжджає дві легкових: патрульна і якась з тонованими шибами, в ній відкрите вікно, я бачу дядька, який курить...